Таємниці століття.

Наливайченко вимагає від влади подовжити до кінця року термін розмитнення машин на єврономерах

22/02/2019 admin 0

Лідер Руху «Справедилвість», кандидат у президенти Валентин Наливайченко вимагає від влади подовжити до кінця року розмитнення автівок на єврономерах. Про це політик заявив у Львові, […]

 

ЙОСИПУ СТАЛІНУ ВІД СТЕПАНА КОЖУМ’ЯКИ

Ранок 22 червня 1941 року увійшов у життя людей по-різному. Для народів України він вилився кривавою трагедією початку страшної радянсько-німецької війни. Для фюрера Німеччини Гітлера, який ту війну розпочав, осліплений фанатичною мрією про світове панування, стартом свого задуму. Для вождя радянської імперії Сталіна той ранок став початком краху загарбницького плану, затіяного ще його учителем Леніним про встановлення вигаданої ним диктатури пролетаріату над усією планетою Земля. Для інженера-торкретувальника, уродженця міста Новомиргорода на річці Великій Висі, в’язня Самарського концтабору Степана Кожум’яки – несподіваним викликом до найвищого табірного начальника.

У ТРЬОХ ВОГНЯХ ГАРТОВАНИЙ…

Молодий Степан Кожум’яка став заручником любові до рідної землі, на якій споконвіку жили його пращури і освоювали дикі степи на мальовничих берегах річки Велика Вись. Коріння його родоводу проросли від вільнолюбивих українських селян, які втікали від російських і польських кріпосників Лівобережжя на вільні землі Правобережжя. ‘’Як перейшов Вись – тільки п’ятами блись’’, склали втікачі мудру приказку і відтоді забули про своє кріпацтво й почали називати себе вільними козаками. Сотником козацького загону Данилом Кожум’якою був заснований хутір на березі річки, він переріс у слободу, потім у місто. Тут у грудні 1898 року й побачив світ нащадок отамана Степан. Ріс серед чарівної природи українського Побужжя, простого працелюбного люду з його мовою, культурою, звичаями. Все це всмоктала у себе чутлива душа хлопця. Піснею і грою на бандурі збирав навколо себе дорослих і дітей, передаючи їм свої трепетні почуття. Посилилися вони, коли Степан вивчився на учителя, збагатився знанням історії рідної землі, творчістю Тараса Шевченка. Тридцятилітньому Степану судилося повторити гірку долю Кобзаря – московсько-більшовицьким правителям заважали насаджувати колонізаторську ідеологію такі, як Степан. Оголошений буржуазним націоналістом, Кожум’яка був позбавлений волі на три роки, засланий у далеку сибірську Йошкар-Олу, каторжною працею будував підвалини комунізму. Відбувши покарання, повернувся додому, пішов навчатися у будівельний інститут, освоївши рідкісну професію інженера торкретування. Ніби відчував, що знадобиться. Будівництво – то робота, заробіток. Бандура, пісня, література – для вільної душі, для спілкування з людьми. Догрався і доспілкувався. По осені пекельного 1937 року Степана Кожум’яку сталінські опричники- чекісти ‘’за антирадянську агітацію і пропаганду’’ заслали на десять років у Самарлаг Куйбишевської області Росії. Кілька років невільник разом з такими самими ‘’ворогами народу’’ працював у цехах авіазаводів -‘’шарашок’’, де складалися літаки для Червоного Повітряного флоту. Ту працю людською назвати не можна – виснаженні 16-18-годинним робочим днем, постійно голодні, напівроздягнуті каторжники гинули у цехах на робочих місцях. Степан вже теж прощався з світом. І раптом несподіваний виклик до начальника табору. Таке траплялося не часто.

БУНКЕР ДЛЯ ВЕРХОВНОГО

У жовтні 1941 року, коли танкові колони німецького генерала Гудеріана наблизилися на кілька десятків кілометрів до більшовицької Москви, радянський уряд прийняв таємну постанову про перенесення столиці СРСР до м. Куйбишева (Самара) і про будівництво спеціального сховища для уряду і особисто Йосипа Сталіна – бункера. То була небачена у світі гігантська нора, призначена для першої особи країни, найбільша серед усіх, сьогодні розсекречених. Вона мала глибину 37 метрів – висота 12-поверхового будинку. (Для порівняння: бункер Гітлера у Берліні розміщувався під землею на глибині 12 метрів, лондонське сховище Черчілля заглиблювалося на два поверхи). Описати грандіозну споруду практично неможливо, бо й досі окремі відгалуження і приміщення її не вивчено, писати про неї почали лиш у 1990 році. Підземна має вигляд багатоповерхівки, оснащена ліфтами. У бункері розміщувалася система регенерації повітря, власний водогін і електростанція. Бункер мав кілька фальшивих дверей і потаємних стальних дверей товщиною 10-12 сантиметрів. Запасний вихід виводився у глибокий яр з такими самими дверима на чотирьох замках. Він був завалений гіллям, дровами, різними відходами, прилегла місцевість надійно охоронялася. Непомітні, зовні звичайні господарські вхідні двері були облаштовані у будівлі обкому партії, під приміщенням якого бункер зводився. Більшість працівників обкому навіть не помічали їх, не могли знати куди вони ведуть. Ніхто не звертав уваги на невисокий горбик землі біля Драмтеатру, де розміщувалася вершина бункера. Мешканці міста, які жили поряд, навіть не здогадувалися – що робиться за високою металевою огорожею. Бункер міг витримати пряме влучення найпотужнішої бомби тих часів – над усією спорудою був укладений бетонний панцер триметрової товщини, над ним товстий прошарок землі і піску і ще один бетонний моноліт. На найнижчому поверсі облаштовано зал на 115 осіб. Поряд – кімната Сталіна і робоча з довгим столом, за яким з обох боків засідали члени політбюро і уряду, з боку – стіл для стенографісток, які сиділи спиною до урядовців, щоб не бачити їхні обличчя.

ВСЕ ВИРІШУЮТЬ КАДРИ…

Улюбленим афоризмом Сталіна, який він сам вигадав і часто ним користувався, був – кадри вирішують все! Він виголошував ці три слова, коли розпочинав небачену в світовій історії індустріалізацію і колективізацію країни, коли організовував ‘’чистки партії’’ з трагічними наслідками для її членів, коли проводив політику великого терору проти ‘’створеної’’ ним самим масової організації під загальною назвою ‘’вороги народу’’. Кадри мали вирішувати втілення архітекторів у незвичайний будівельний об’єкт ‘’Б’’ під назвою бункер. (Об’єктом ‘’А’’ було закодовано зведення потужної радіостанції, яка мала замінити московську у разі захоплення столиці гітлерівцями). За основу внутрішнього розташування бункера архітектори взяли станцію московського метрополітену ‘’Аеропорт». Мобілізували на будівництво увесь колектив метробудівців станції, додали до них спеціалістів з Харкова, шахтарів Донбасу. На будівництво незвичайного об’єкта завезли 2900 робітників та 800 інженерно-технічних вільнонайманих працівників, перевірних КДБ до третього коліна. Від кожного була взята підписка не розголошувати таємницю державної ваги терміном довічно. Чорноробів набирали з числа кримінальних і політичних, їх було, певне, кілька тисяч. Провідною силою будівництва були, звичайно, високопрофесійні кадри. З названої кількості будівельників бункера на сьогодні відомі усього лиш чотири прізвища – головного інженера проекту Юліана Островського, головного архітектора Михайла Зеленіна, начальника геомаркшейдерських робіт Івана Дробиніна та інженера-торкретувальника Степана Кожум’яки. (Щоб не обтяжувати читачів мало зрозумілим терміном, подаю його тлумачення з ‘’Словника іншомовних слів’’. ‘’Торкретування – нанесення під тиском на оброблювану поверхню шару бетону або глин, щоб зробити її щільною, водонепроникною, вогнестійкою тощо). Тобто, стіни, стеля і підлога бункера покривалися шаром 2-3 сантиметри спеціального розчину. Враховуючи важливість об’єкта і характер його господаря, можна уявити ціну відповідальності інженера Степана Кожум’яки. Тим більше, він був в’язнем сталінського концтабору.
Споруджувався бункер у стилі того часу, коли п’ятирічні плани виконувалися за чотири роки. Зважаючи, що під час війни уся влада була зосереджена у руках Сталіна, будь-яке відхилення від ‘’курсу партії’’ каралося найжорстокіше. На фронті події першого року війни складалися не на користь СРСР, тому ‘’запасна столиця’’ могла бути затребувана будь-якого дня. Можна тільки уявити працю практично невільників. Роботи велися цілодобово, на поверхню було піднято 25 тисяч кубічних метрів ґрунту, його вивозили у закритих машинах тільки вночі, щоб не бачили сторонні. Так само таємно завозили бетон, якого вклали 5 тисяч кубічних метрів. Будівельники маже рік не виходили на поверхню, харчувалися під землею у спорудженій ними ж їдальні, спали у гуртожитку у дворі обкому партії або прямо у підземельних приміщеннях. Чи не найвідповідальніша робота була у інженера Степана Кожум’яки. Адже крім основних функцій, які мало виконувати бетонне покриття поверхні бункера, воно повинно було носити привабливий дизайн. Крім усього, Степану доводилося контролювати хід робіт на об’єкті ‘’А’’ – радіостанції, яка зводилася одночасно і поряд з бункером. Там вимоги були не менш суворими. Як справлявся чоловік з таким навантаженням – сьогодні важко збагнути.
Обидва надважливі об’єкти було здано достроково. Бункером, як відомо, Сталіну скористатися не довелося. А ось радіостанція на війну попрацювала. У листопаді 1941 року у приміщенні секретної будови почала діяти українська радіостанція імені Т. Г. Шевченка. Її передачі були розраховані на окуповані гітлерівцями території України, на людей, евакуйованих у тил, українських партизанів та військовиків, що воювали на фронті. У роботі радіостанції брали участь українські письменники, поети, діячі науки, культури зокрема С. Олійник, М. Рильський, П. Тичина, О. Довженко. Радіостанція припинила роботу 1944 року у зв’язку з закінченням бойових дій на території України.

ЕПІЛОГ: ЩО НАРОДУ ЗА СВОБОДУ

Відомо, як уряд Сталіна ‘’віддячив’’ переможців фашизму – громадян СРСР, військових і цивільних. Що стосується будівників бункера та радіостанції – не виключення. Як склалася доля майже чотирьох тисяч робітників та інженерно-технічного персоналу з числа метробудівців і гірників, т. зв. ‘’вільнонайманих’’, направлених на будівництво об’єктів ‘’А’’ і ‘’Б’’ добровільно-примусово, невідомо. Дивно, що у 1990 році, коли таємниця бункера була розсекречена і про нього почали згадувати у пресі, на телебаченні, журналісти розшукували учасників подій, але чомусь жоден з них не відгукнуся. Невже таку магічну силу мала підписка, навіть після розвалу СРСР? Мабуть діяли якісь інші фактори. З в’язнями все зрозуміло – їх розстріляли до одного відразу після будівництва таємних споруд. У живих залишили лиш Степана Кожум’яку – він був спеціалістом рідкісної професії, а будівництво подібних об’єктів типу ‘’А’’ і ‘’Б’’ продовжувалося ще у кількох містах. То ж Степан Демидович відсидів свій термін покарання ‘’від дзвінка до дзвінка’’. Не встиг насолодитися волею після десятилітнього ув’язнення, як був заарештований за політичну статтю в газеті і засланий на довічне поселення у Красноярський край. Покарання перервала смерть Сталіна у 1953 році. Іронія долі, але факт – тиран, сам того не відаючи, двічі рятував життя своєму запеклому ворогу. Після реабілітації 1958 року Степан повернувся до Новомиргорода, працював інженером-автошляховиком, під його безпосереднім керівництвом прокладено стратегічну трасу Черкаси-Умань-Гайсин-Браден довжиною у 317 кілометрів. Багато років займався проектуванням і будівництвом мостів через Велику Вись. Їх на трудовому рахунку інженера близько десяти, залізо-бетонний міст у Новомиргороді має довжину 98 метрів. Вічно навантажений роботою, патріот України встигав займатися громадською роботою – він був публіцистом, літературознавцем і мовознавцем, активним учасником диситентського руху опору. У нього брали інтерв’ю десятки журналістів різних видань, про нього писали книжки, знімали документальні фільми. І ніде ні словом Кожум’яка не обмовився про участь у будівництві бункера для Сталіна, лиш казав – будував об’єкти ‘’А’’ і ‘’Б’’. Чому? Теж давав підписку? Можливо… Та, думаю, не у тім річ. Політичний в’язень Степан Кожум’яка просто міг не знати, на яких роботах був зайнятий – його таємно у ‘’воронку’’ привезли з табору на місце будівництва, яке почалося до нього, ліфтом спустили під землю, по закінченню робіт так само інкогніто привезли у табір. Тисячі невільників, зайнятих на подібних роботах не знали – де, на чому працювали.
Помер Степан Кожум’яка 31 вересня 1989 року на 91 році життя. Як не дивно, але людина з такою біографією не має жодної державної нагороди. Адже лише після реабілітації інженер невтомно трудився до самої смерті майже 30 років – у більшості населення такого стажу у трудовій книжці не побачиш. Проклав названі вище автошляхи, збудував мости, пам’ятники. Та найбільшою нагородою назавжди залишиться увічнення пам’яті земляками. Степану Давидовичу Кожум’яці присвоєно звання Почесного громадянина Новомиргорода, одна з вулиць міста носить його славне ім’я, у місті відкрито кімнату -музей Степана Кожум’яки.
До усього сказаного додам. Сьогодні у Самарі (колишній Куйбишев) РФ окремі приміщення бункеру Сталіна перетворено на об’єкт туризму. У ці дні влада міста за вказівкою Москви організовує масові відвідування незвичайного об’єкту туристів, особливо зарубіжних, терміново оновлює додаткові кімнати. Все готується до проведення у РФ чемпіонату світу з футболу. Ясна річ, прибудуть тисячі уболівальників з різних країн. Текст екскурсоводів зрозумілий – велич і міць Росії, Сталіна, організаторів будівництва. Про рабську працю приречених на смерть людей – ні слова. З чотирьох відомих прізвищ головних спеціалістів туристам називають трьох. Про інженера-торкретувальника Степана Кожум’яку, завдяки якому у первісному вигляді збереглися основні приміщення і дизайн, гіди розповідати не бажають. Воювали, горло ворогу ламали виключно ‘’їхні діди’’.

Фото: Бандурист Степан Кожум’яка; Таємний вхід до бункера; Зал засідань уряду.

Фото Юрій Матівоса.
Фото Юрій Матівоса.
Фото Юрій Матівоса.
Юрій Матівос

Be the first to comment

Leave a Reply