Історичні паралелі: варяги минулого і сучасні

Бугогардівське козацтво

28/03/2024 AA 0

Чорним шляхом З давніх-давен Середнє Подніпров’я стало вузлом усіх доріг. Безмежні степові гони сприяли становленню вільного, непокірного характеру тих, хто тут проживав. Хай то будуть […]

управління, країна, зарубіжні, фахівці, схемиСьогодні в українському суспільстві обговорюється тема доцільності залучення до управління країною зарубіжних фахівців. Маємо вже кількох міністрів та їхніх заступників, голів ОДА та міських, радників, консультантів. Дехто пов’язує їхню появу з намірами влади провести реформи, залучивши іноземців, не пов’язаних з українськими корупційними схемами. Інші переконують, що Президент і Прем’єр-міністр України уникають відповідальності за можливі невдачі, щоб перекласти вину на запрошених фахівців. Думки експертів і високих посадовців полярно різняться.«Я твердо стою на позиції, що ми повинні використовувати кращий іноземний досвід, аж до включення іноземців до складу уряду», – переконаний Президент України Петро Порошенко.

«Засилля грузинів у адміністрації глибоко принижує український народ, – заперечує екс-генпрокурор Станіслав Піскун. – Є у нас «ДНР», «ЛНР», тепер буде ще й «ГНР» – Грузинська Народна Республіка у Одеській області».

«Якась амбіція присутня у цих фахівців-іноземців, – пише історик і політолог Олександр Палій. – Вони ж прийшли у країну, яка воює, яка у непростому становищі. Я у цьому не бачу особливих, кадрових помилок».

Не будемо думати-гадати – як воно у майбутньому складеться. А ось що колись було…

Лех, Чех і Рус… 

Жили собі троє братів і сестра…

Польські історики розшукали в архівах «Хроніку Великої Польщі», складену 1295 року у місті Гнєздо (Познань). У ній вміщена західно-слов’янська легенда про спільне походження трьох слов’янських народів – лехів, тобто поляків, чехів і русів-русинів (українців), яких започаткували брати Лех, Чех і Рус. Легенда каже: жили брати на розлогій полонині у Західних Карпатах південніше сучасного Кракова. Коли стало їм затісно у краї, вони пішли шукати інші землі. Лех помандрував на північ, доки не зустрів величного орла, що оберігав своє гніздо. Вражений цією величчю, Лех вирішив оселитися тут, назвав місцевість Гнєздо (згодом перша столиця Польщі) і прийняв образ білого орла як свій родовий знак, він і досі є гербом Польщі. Чех йшов на захід і назавжди зупинився на горі Ріп (поблизу Праги, згодом столиці Чехії).

Рус пішов на схід і прижився на Дніпровій горі, заснувавши поселення. Подальшу долю Руса легенда замовчує. Продовжує її інше історичне джерело – «Літопис руський». Воно повідомляє, що біля гори тієї, на поляні поселилося плем’я, яке так себе і назвало – поляни. «Коли ж поляни жили особо і володіли родами своїми, – то були між ними три брати: одному ім’я Кий, другому Щек, третьому – Хорив, і сестра їх Либідь… Зробили вони городок і на честь брата свого найстаршого назвали його Києвом… Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря… повернувся у свій Київ. Тут він і скінчив життя своє. І брати його, Щек і Хорив, і сестра Либідь тут скончалися».

Події ці відбувалися у середині V століття. А у рік від сотворіння світу 6370, а від Христа 862 поляни «стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву».

Це було перше, офіційно підтверджене документом запрошення іноземця для управління державою. Ним став князь Аскольд. Особа цього правителя точно не встановлена й досі і навряд чи колись буде з’ясована. Київські літописи поєднують Аскольда з іншим князем – Діром. Польський історик, літописець і дипломат XV століття Ян Длугош стверджував, що Аскольд походив з князівської династії, започаткованої Києм, за руськими літописами – варяг. Аскольд очолив перший задокументований похід Русі на столицю Візантії Константинополь (Стамбул), де прийняв хрещення. 882 року Аскольд був підступно вбитий варязьким князем Олегом з  династії Рюриковичів, які мають скандинавське походження, похований у Києві на Печерських схилах, могила існує й тепер. Отже, Києвом продовжували правити іноземці. Наступник Олега князь Ігор вже мав дуже дотичне відношення до варягів, тим більше, що його дружина – майбутня княгиня Ольга, канонізована Українською православною цервою, була дочкою східно-слов’янського князя з Галичини Будимира. Втім, цей період історії України детально вивчається у загальноосвітній школі, не будемо повторюватися.

…та їхні символи-дуби біля палацу у м. Рогаліні Познанського повіту Польщі

Князі литовські – звичаї українські

Так розпорядилася історія, що ХІІІ століття виявилося згубним для Київської Русі – вона занепала і втратила свою велич через міжусобні чвари князів та монголо-татарську навалу. Розрізнені колишні князівства, не маючи власних лідерів, змушені були шукати опори ззовні. Її знайшли у князівстві Литовському, яке на той час було однією з найбільших держав Європи пізнього середньовіччя. Його влада дуже швидко розповсюдилася на землі України. Стався дивний політичний процес, який йшов у розріз загальноприйнятій колонізаторській концепції. Литовські князі Вид, потім Гедимин вели себе зовсім не по-загарбницьки. Михайло Грушевський зазначав: «Вони старалися якнайменше вносити змін у місцеві обставини: ми старини не рушаємо, а новини не уводимо – було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом ставали українськими князями, тільки з нової литовської династії, й старалися далі продовжувати давно заведені порядки місцевого життя. Українській громаді приємно було під орудою литовського князя покінчити з пережитками, докучливими княжими відносинами старої династії. Приймаючи литовського князя, люди могли  сподіватися, що у нього знайдуть захист і оборону. Через те й бачимо, що українські землі одна за одною, без війн і боротьби, тихо і непомітно, переходять під владу литовських князів».

Кияни з дарами зустрічають варягів

Десь близько 1360 року князь Ольгерд об’єднав Київські землі, які за часи безвладдя підупали, сильно спустошилися під татарською зверхністю. Місцеве населення підтримувало таку політику князя, а він підлаштовувався під народ. Ольгерд зібрав сильне військо, що складалося в основному з українців, пішов походом на південь, встановив свою владу на Київщині і Подолі. Коли ж стурбовані татари, зібравши великі сили, намагалися зупинити Ольгерда, він зустрів нападників на річці Синюсі поблизу сучасного Новоархангельська Кіровоградської області і повністю розгромив їхні орди.

Синєводська битва назавжди увійшла в історію, як початок визволення багатьох країн Східної Європи від монголо-татарського панування. У тому числі й Московського князівства. Пізніші його правителі вигадали невідому світові Куликівську битву, яка начебто відбулася 8 вересня 1380 року, тобто через 18 років після Синєводської, якою замінюють досягнення україно-литовської княжої дружини Ольгерда. Сліди «битви» розшукують кілька століть, та не знаходять – ні письмових, ні археологічних.

Кий, Щек, Хорив та Либедь розорюють майбутню київську ниву

На службі Богдана Хмельницького

Розбудовуючи у ході Визвольної війни 1648-1658 років самостійну Українську державу, гетьман Богдан Хмельницький створював необхідні для неї адміністративну, правову, економічну, дипломатичну, військову та інші служби. Однією з найважливіших Богдан вважав фінансову. Але у колишньому Царстві Польському, до якого належала більша частина території України, державної фінансової служби, яка б охоплювала широкі верстви населення, не існувало. Доводилося починати, як мовиться, з нуля. Та дуже бракувало відповідних фахівців. На місцях кошти для державних бюджетів збирали з населення війти і бургомістри за дорученням полковників. Такий примітивний спосіб існував з середньовіччя і перспектив не мав, оплачувати роботу державних службовців, військо було нікому. І Хмельницький звернувся до греків – споконвічних купців і фінансистів.

У квітні 1654 року гетьман призначив «екзактором», тобто збирачем прикордонних мит, Остафія Остаматенка. Справжнє прізвище його Астаматій. Це був за походженням грек, який мав звання «постельника»  при дворі молдавського воєводи Василя Лупула – батька красуні Розанди, з якою одружився син Хмельницького Тиміш. Сам Лупул був союзником гетьмана, близько зійшовся з Київським митрополитом Петром Могилою. Вони й заснували спільну слов’яно-греко-латинську академію, виступили фундаторами відбудови старих дерев’яних храмів у Галичині., таким чином зміцнюючи підвалини Української православної церкви.

Аскольдова могила у Києві, ХІХ століття

Скарбник Астаматій поселився на південному кордоні України, у Торговиці на Синюсі (тепер Новоархангельський район), звідти надсилав звіти до гетьманської столиці Чигирина. Те, що Хмельницький доручив йому таку важливу справу, свідчить, що Астаматій був з нею обізнаний і до того ж був заможною людиною, бо збирачі мита насправді були орендарями цих доходів і відразу ж сплачували державі зумовлену суму. Молдавія вважалася у той час країною з розвинутою торгівлею. Астаматій був одним з видатних фінансових ділків, і Хмельницький використав його для потреб військового скарбу. Ще один грек, Феодосій Томкович зі Львова, згадується у листі Хмельницького, як збирач військового скарбу. Це був багатий купець, який цікавився політичними питаннями. У тісних зв’язках з гетьманом були греки Григорій Мануйлович, Павло і Степан Юр’євичі, Іван Тафралій. Це були великі купці, які вели широку торгівлю в Україні і одночасно підтримували зв’язки з балканськими країнами. Хмельницький рахувався з цими багатіями, допомагав їм, і за це купці-греки підтримували фінансові політику української адміністрації, яка з роками переросла у міністерство.

Великий князь Литовський Ольгерд

Гарматних справ майстер

Відомо, яку важливу роль відігравала артилерія часів існування Запорозької Січі. Цю грізну зброю освоювали армії передових країн світу. До січовиків вона спершу потрапляла як трофеї, захоплені у сутичках з поляками чи турками. За гетьмана Богдана Хмельницького було налагоджене власне виробництво, але воно не набуло широкого розвитку, оскільки Січ не мала кваліфікованих майстрів-ливарників. Цю обставину врахував гетьман Іван Мазепа. У своїй козацькій столиці Батурині він налагодив таємне виробництво гармат, оскільки російський цар Петро неодмінно б забрав їх на озброєння своїх військ. Для запровадження виробництва Мазепа орієнтовно у 1700 році покликав до себе знаного на той час у Європі пруського інженера-артилериста Фрідріха Кеніґсена і призначив його Генеральним гарматним осавулом Гетьманщини. Під контролем Кеніґсена перебували ливарні, порохові та кінні заводи України. Відлиті за найновішими тогочасними технологіями гармати направлялися до козацького війська. За різними даними, усього було відлито до 50 гармат. Професіоналізм німця проявився у 1702 році під час облоги Бихівської фортеці, коли ядра, спрямовані Фрідріхом Кеніґсоном на позиції шведів, змусили Карла ХІІ здати укріплення.

У жовтні 1708 року, коли Мазепа з частиною запорожців перейшов на бік того самого шведського короля, він доручив полковнику Д. Чечелеві та Генеральному осавулу Ф. Кеніґсену оборону Батурина. Гарматний вогонь запорожців не дозволив війську Меншикова взяти штурмом місто. Та через підступну зраду Прилуцького полковника Івана Носа зусилля оборонців були зведені нанівець. Як писав згодом англійський посол Чарльз Вітверт, Кеніґсен «не встиг розставити своїх людей у належний порядок». Без підтримки артилерії утримати місто від переважаючих сил московитів було неможливо. Відомо, як жорстоко кати Петра за наказом головоріза Меншикова розправилися з батуринцями, вирізавши все населення міста, не залишивши у живих ні немовлят, ні старих. Фрідріх уже на початку бою був тяжко поранений кілька разів, стік кров’ю і помер. Все одно він не  уникнув жорстокої помсти ката Меншикова. Як свідчить літопис, його тіло відправили у Глухів, прилюдно четвертували, відтяли голову, викололи очі, далі перевезли у Суми, настромили на залізну палю і виставили посеред майдану. Таким чином карателі залякували людей, аби не чинили опору окупантам.

Монети  Богдана Хмельницького

У Союзі серпа та молота

Можливо, найбільшою помилкою уряду української Центральної Ради, Гетьманату і Директорії (березень 1917 – листопад 1920 рр.) було не тільки те, що вони не мали у своїх лавах фахівців – професіональних політиків, а й не бажали їх мати. Адже до повалення монархії Україна була лиш політичним придатком  влади у Петербурзі, жодного державного діяча з неросійськими національними поглядами до уряду Російської імперії і близько не підпускали. В Україні були бунтівники, полум’яні революціонери, трибуни, анархісти, есери, радикали, українські націоналісти – хто завгодно, тільки не виважені, досвідчені політики. Якщо траплялися такі неординарні особи, як скажімо, Євген Чикаленко чи Симон Петлюра, то їх змітала вкрай демонічна упертість Винниченка та його соратників. Ось тут би й стали у нагоді досвідчені зарубіжні політики, фахівці, лояльно налаштовані до України, які, крім усього, добре знали підступність і продажність московсько-пітерських ленінців і троцькістів.

Гармати часів І. Мазепи

Тимчасом більшовики залучали до себе усіх, хто їх підтримував: латиша І. Вацетиса, фіна О. Куусінена, угорця Бела Куна, болгарина Х. Раковського, поляка  Ф.Дзержинського, цілу зграю інших «інтернаціоналістів». Вони свою чорну справу зробили, повалили усі уряди УНР, посадили на комуністичний трон радянської України… російського шовініста Г. П’ятакова, главою уряду призначили Х. Раковського. Хто тільки не очолював компартію України: євреї С. Гопнер, Л. Каганович, поляки С. Косіор, Ф. Кон, німець Е. Квірінг, росіяни В. Молотов (Скрябін), М. Хрущов,  Л. Мельников. Першим українцем (хоча б за паспортом) – керівником ЦК компартії України, Москва дозволили стати аж у 1953 році, після смерті Сталіна, Олексію Кириченку. Далі вже були М. Підгорний, П. Шелест, В. Щербицький, М. Івашків, О. Гуренко. Ну й, звичайно ж, «неперевершений» Петро Симоненко.

Що було – знаємо, що буде – побачимо

За історично усталеною традицією, у найскрутніші часи Україна звертається за допомогою до іноземних фахівців. Деякі з них готові перекласти на свої плечі тягар реформ, які дуже нерішуче проводяться у країні. Змінити щось на позитив нам самим не під силу – корозія корупції на найвищому рівні, мафії, масового хабарництва наскільки глибоко в’їлася у суспільство, що позбутися її надзвичайно важко. І все ж знайшлися мужні і сміливі фахівці, які згодилися поправити становище. Литовець Айварас Абромавичус, американка українського походження Наталія Яресько, грузини Олександр Квіташвілі, Мікаел Саакашвілі, Давид Сакварелідзе разом з давно українізованим вірменом Арсеном Аваковим склали боєздатну команду реформістського корабля, який на чолі з його капітаном Петром Порошенком та старпомом Арсенієм Яценюком, долаючи шторми і рифи, рухається за заданим курсом.

Н. Яресько, О. Квіташвілі, А. Абрамавічус

На децентралізацію влади в Україні вирішили працювати іноземці на місцях. Литовця Віктора Анушкевичуса обрала міським головою громада Івано-Франківська. Колишню козацьку столицю Глухів очолив нащадок давнього українського роду промисловиків і меценатів Терещенків Мішель Терещенко. Колишній громадянин Франції, тепер України – не просто міський голова: він взявся відродити забуту галузь – льонарство.  Що з цього вийде? Час покаже. Найперший підсумок роботи команди нових урядовців дізнаємося 11 грудня, коли складатиме тест на народну довіру Кабінет Міністрів. Чи виправдають її сучасні варяги, як це вдавалося далеким їхнім попередникам?..

Мішель Терещенко

Юрій Матівос

MIXADV

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply