Крім вітряних та парових млинів, на території нашої області існували водяні млини (плавучі та стаціонарні), а також «земляні» млини. Усі ці конструкції докладно описав полковник А. Шмідт у «Матеріалах для географії та статистики. Херсонська губернія» в 1863 році. Плавучі млини, пише він, складаються з двох великих човнів – у першому знаходиться сам млин, у другому велике колесо, яке приводиться у рух силою води. Такі млини зустрічалися тільки на Дніпрі. На Синюсі та Южному Бузі часто будували водяні млини. А у містах, де не було ані вітру, ані бурхливих річок, – «земляні» млини, топчаки, колесо яких рухали воли або коні.
«Топчаки устроены во многих городах Херсонской губернии и почти все принадлежат евреям. На них выделывают крупчатую муку замечательно дурного качества», – пише Шмідт.
І далі за Шмідтом: «В то время, как в губернии не было еще ни одного завода с паровою машиною, в Херсоне купец Княгинин купил машину с стараго парохода и поставил ее для привода в движение им самим устроенной мукомольной мельницы. Но недолго он мог пользоваться плодами своей предприимчивости: во время чистки машины, медные части, которые еще не успели навинтить, были украдены. (…) В 1850 году иностранец Гом построил паровую мельницу в 5 этажей, выписал для нее 2 паровых машины из Парижа. Мельница эта была долго одним из чудес Одессы и могла перемалывать в сутки 200 четвертей зерна».
Так Маленков відвідав, описав та сфотографував для нас надзвичайно красивий млин Смирнова у селі Луполове Благовіщенського району. Кілька років тому, пише мандрівник, цей палац на березі Південного Бугу почали реставрувати, але потім ремонтні роботи чомусь були зупинені.
Ще один шедевр – у Давидівці Голованівського району. Млин контр-адмірала Абази. Цей млин ще донедавна працював. А зараз тут створена міні-гідроелектростанція. У Нововархангельському районі в селі Тернівка стоїть «Бенчиків» млин, збудований на початку ХХ століття.
Ще один водяний млин знайшов Маленков у маленькому селі Соломія Гайворонського району. Він, може, і не такий величний, зате збудований у XVIII столітті і досі працює, хоча вже за допомогою електродвигуна! Тут, у Соломії, усе збереглося в первинному вигляді: дамба, кам’яні «лабіринти», які спрямовують потік води, навіть дерев’яні перекриття над ними. Такий собі млин-музей, про який майже ніхто у нас не знає. Кажуть, біля цього млина любила відпочивати Соломія – позашлюбна донька засновника Софіївки графа Станіслава Потоцького, яка вийшла заміж за місцевого поміщика Машинського. Начебто саме на її честь чоловік назвав свій маєток.
Роман Маленков узагалі робить дуже багато, щоб популяризувати водяні млини. На його думку, туристичний маршрут водяними млинами центральної України міг би стати не менш затребуваним, ніж маршрут закарпатськими замками. І, мабуть, він має рацію. Принаймні після його публікацій про кіровоградські млини у 2015 році ними зацікавилися і місцеві, і столичні журналісти та турагенти.
Перша криза мукомельного виробництва у нашому краї сталася у 1895 році. «Вісник фінансів, промисловості та торгівлі» за перший квартал 1896 року, виданий у Петербурзі, повідомляв, що в Єлисаветграді масово закриваються млини через «неспроможність мукомелів». Далі пояснюється: мукомельна промисловість на півдні імперії почала розвиватися дуже швидко. Парові млини були досить дорогі, проте швидко відпрацьовували свою вартість за умови дешевої пшениці. А у 1895 році пшениці у краї виявилося менше, ніж могли переробити місцеві млини, тож ціна на неї значно зросла. Крім того, пише «Вісник», у Північно-західному краї та Литовських губерніях, куди збували більшу частину дніпровського борошна, з’явилися свої млини. А Москва і Петербург «були завалені борошном з Приволзьких губерній, яке за якістю стоїть вище дніпровського»…
У довідковому ілюстрованому альбомі «Фабрики, заводы и рудники Южной России» за 1911 рік вказано дев’ять великих парових млинів, які знаходяться у Єлисаветграді. Насправді млинів було більше (у тогочасній пресі зустрічається кілька десятків прізвищ власників), проте в альбом увійшли тільки найбільші млини з річним оборотом в кількасот тисяч рублів, на кожному з яких було 2-3 парових двигуни та працювало 20-40 робітників. Млини Дашевських, Шкловського, Слободського знаходилися на Московській (тепер Чміленка) – вони не збереглися. Не зберігся і млин Сейдера на Кущівці, і млин Озерянського на Олександрівській (тепер Тарковського).
Взагалі-то кіровоградці добре знають два млини – Абрама Давидовича Барського на Миргородській (Калініна- Шульгиних) та Абрама Марковича Вайсенберга на Великій Пермський. Це великі, багатоповерхові будівлі (на верхніх поверхах зберігали зерно, яке поступово зсипалося вниз), які зараз перетворені на житлові будинки.
Щодо самого млина, то цікаво, що на будівлі збереглися зірки Давида. Старожили згадують, що під час окупації цегляні зірки не збивали – часу не було, просто ліпили на них зверху гіпсову свастику. А після звільнення міста свастику просто збили.
А от прізвище власника млина на Великій Пермській купця другої гільдії Абрама Вайсенберга ми пам’ятаємо завдяки лікарю Самуїлу Абрамовичу Вайсенбергу, який збудував надзвичайно красиву лікарню на розі Іванівської та Московської (зараз у цій будівля знаходиться обласний департамент охорони здоров’я).